Олександр Лещенко: Захищати бізнес від держави — парадокс, але це наша щоденна реальність

У щорічному дослідженні «ТОП-50 юридичних фірм України 2026», яке традиційно публікує видання «Юридична практика», вийшло інтерв’ю Керуючого партнера LESHCHENKO & PARTNERS Олександра Лещенка. У розмові він поділився баченням трансформації юридичного ринку, ролі адвоката у воєнний час та ключових стратегічних напрямів розвитку фірми.

— Як сьогодні почувається український юридичний ринок?

— Наразі юридичний ринок перебуває у стані постійної турбулентності. Бізнес обережний, клієнти зважують кожну гривню, а пріоритети змінилися. Класичні напрями — корпоративне право, M&A, інвестиційне право, право інтелектуальної власності — фактично відійшли на другий план. Основний попит сьогодні — це захист бізнесу, WCC, санкційні справи і все, що пов’язано з протидією тиску держави.

Якщо раніше адвокат — це був насамперед представник у суді, то тепер це ще й стратег, кризовий менеджер, часто навіть аналітик із розумінням політичних процесів. На жаль, ми живемо у час, коли бізнес потрібно захищати не від конкурентів, а від самої держави. І це найбільший парадокс нашої реальності.

— Ви говорите про захист бізнесу від держави. У чому головна причина такої ситуації?

— Тиск йде з різних боків: правоохоронці, податкова, АРМА, Мін’юст. Формально все виглядає законно: арештмайна, його тимчасове вилучення, передача в управління. Але коли копнути глибше — бачимо перевищення повноважень, недоведені підстави, або просто спробу адміністративного впливу.

Ми у LESHCHENKO & PARTNERS постійно стикаємося з кейсами, коли бізнесу доводиться захищатися від неправомірних дій держави, хоча держава мала б бути стороною, що гарантує право власності. Це і є головний парадокс нашої системи. Тому бізнесу сьогодні важливо мати постійного юридичного партнера, який розуміє не лише норми права, а й політичний контекст. Бо будь-який арешт, перевірка чи навіть лист із податкової може стати початком великої гри.

— Тобто сьогодні захист бізнесу — це не лише кримінальні справи?

— Захист бізнесу — це комплексна стратегія. Це не тільки кримінальний процес, а й господарські, адміністративні, податкові та навіть санкційні спори. Коли проти компанії відкривають кримінальне провадження, її майно арештовують, а корпоративні права передають в управління — це вже не просто кримінальна історія. Це втручання у господарську діяльність і право власності, яке тягне за собою податкові, корпоративні, цивільні наслідки.

Тому ми вибудовуємо захист як систему, де кожен елемент – частина одного ланцюга: від оскарження незаконних дій слідчих і державних органів, оскарження неправомірних рішень до повернення активів, скасування арештів, відновлення реєстраційних записів, захисту в Мін’юсті і судах, а при необхідності – і в міжнародних юрисдикціях. Саме з цієї практики виріс окремий напрям – санкційні спори. Коли держава почала масово застосовувати санкції, стало зрозуміло, що механізм дуже схожий: ті самі арешти, ті самі обмеження права власності, тільки тепер – під гаслом «захисту національної безпеки та інтересів».

Санкції та практика їх застосування стали одним із найскладніших викликів воєнного часу. Кількість спорів у цій сфері настільки зросла за останні роки, що фактично сформувалася окрема практика санкційних спорів, яка сьогодні також визначає обличчя українського правосуддя в умовах війни. Санкційні рішення, що торкаються питань власності, управління та економічної безпеки, стали лакмусовим папірцем зрілості правової системи та її здатності дотримуватися принципу верховенства права навіть у кризовий період.

— Власне, санкції стали однією з найгостріших тем останніх років. Як ви оцінюєте українське санкційне законодавство?

— На мій погляд, поки що воно не витримує критики.

Санкції застосовуються надто широко і часто без належних доказів. Закон містить надзвичайно розмиті підстави, і це відкриває простір для зловживань.

Механізму доведення вини фактично немає: людину чи компанію включають у санкційний список, і все. Далі вона повинна сама доводити, що не становить загрози. Це суперечить базовим принципам правосуддя.

Ми не заперечуємо право держави захищати національну безпеку і національні інтереси — це її обов’язок. Аленавіть в умовах війни діють межі закону. І якщо держава не може показати обґрунтовані причини, не надає доказів, не дає можливості людині висловитися — це вже не захист безпеки, а втручання у право власності та інші права.

— Які стратегічні напрями розвитку ви визначаєте для LESHCHENKO & PARTNERS у найближчі роки?

— Для нас розвиток — це не про кількість справ, а про якість рішень і глибину експертизи. Ми прагнемо залишатися фірмою, яка не просто реагує на зміни, а передбачає їх і формує нові стандарти ринку.

Сьогодні юридичний ринок вимагає від фірм не вузької спеціалізації, а системного, стратегічного мислення. Саме тому ми розвиваємо міждисциплінарну модель, яка охоплює понад 15 практик — від кримінального, господарського й адміністративного права до санкційних спорів, антикорупційних кейсів і міжнародного правосуддя. Це дозволяє нам дивитися на кожну справу комплексно, мислити масштабно й бачити більше, ніж межі однієї галузі. У сучасних реаліях клієнт очікує не просто представництва в суді, а цілісної стратегії захисту та управління ризиками. І саме так ми вибудовуємо роботу — від комплексної аналітики до конкретного результату.

Окремим стратегічним напрямом для нас є розвиток правового лобізму. Після ухвалення Закону України «Про лобіювання» ми отримали законні рамки для діяльності, яка ще донедавна сприймалася як «сіра зона». Ми бачимо у цьому величезний потенціал для бізнесу, який прагне впливати на державну політику відкрито, фахово і в межах правового поля.

LESHCHENKO & PARTNERS розвиває команду для юридичного та аналітичного супроводу лобістичних ініціатив — від підготовки нормативних пропозицій і правового аналізу до відкритої комунікацій із органами влади. Після війни цей напрям, на мій погляд, стане одним із ключових: бізнес повинен не лише відновлюватися, а й мати можливість брати участь у формуванні прозорих і чітких правил гри.

Для нас це — еволюція ролі юриста. Ми бачимо своє завдання не тільки в захисті, а й у створенні умов, у яких бізнес і держава взаємодіють прозоро, професійно і цивілізовано.

— Опонувати державі — завдання непросте навіть у мирний час. Які ризики сьогодні несуть адвокати, що беруться за такі справи?

— Так, це завжди виклик. Коли ти стаєш на бік бізнесу чи окремої особи у спорах із державними структурами, фактично опонуєш системі, яка має значно більше ресурсів і впливу. Ризики є — від тиску та спроб дискредитації до порушень адвокатської таємниці. І, на жаль, останні роки показали, що факт тиску на адвокатів став більш відчутним, ніж раніше.

Ми стикаємося з випадками, коли адвоката можуть спробувати «прив’язати» до клієнта, ставлячи під сумнів його нейтральність. Коли захищаєш людину у складній або резонансній справі, тебе часто сприймають як «адвоката злочинця», а не як гаранта процесуального балансу. Це небезпечна тенденція, бо вона підриває саму суть адвокатської діяльності — право кожного на захист.

Нещодавно Верховна Рада ухвалила закон, який прямо забороняє ототожнювати адвоката з його клієнтом. Це важливий крок, що має законодавчо закріпити очевидну, але довго ігноровану річ: адвокат не є стороною у злочині, його позиція не може тлумачитися як схвалення дій підзахисного.

Проте закон — це лише рамка. Ефект дасть лише практика його застосування. Ми побачимо, наскільки правоохоронці, суди та суспільство зможуть прийняти цю норму як частину правової культури. Якщо вона реально запрацює, це стане серйозним кроком до посилення незалежності адвокатури та повернення довіри до правової системи.

Суспільство мусить нарешті усвідомити, що адвокат не захищає злочин — він захищає право на справедливий процес. І якщо ми втратимо це розуміння, держава перестане бути правовою.