Санкційна політика та інвестиційний клімат в Україні: юридичні ризики та реалії практики

Останні роки Україна активно застосовує спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) проти іноземних і вітчизняних осіб у відповідь на загрози національній безпеці, зокрема з боку Російської Федерації. Хоча це є природною відповіддю держави на агресію та підривні дії, дедалі активніше використання санкцій створює низку юридичних ризиків для українського бізнесу та викликає серйозне занепокоєння щодо верховенства права, привабливості інвестицій та механізмів судового захисту в Україні. Брак інституційної врівноваженості, непрозора практика ухвалення рішень, обмеженість оскарження — усе це послаблює довіру до санкційного механізму як з боку громадян України, так і з боку міжнародних партнерів.

Санкції в Україні: між державною безпекою та правовою невизначеністю

Санкції в демократичних державах розглядаються як інструмент зовнішньої політики, що застосовується до зовнішніх суб’єктів за межами національної юрисдикції. В Україні ж санкції дедалі частіше використовуються щодо власних громадян та компаній. Це створює колізію з внутрішнім правопорядком, адже заходи обмежувального характеру без вироку суду (у випадках, коли санкції мають ознаки покарання) суперечать базовим конституційним принципам, зокрема принципу презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України).

Наявна практика засвідчує: санкції дедалі частіше підміняють собою процеси правосуддя. Якщо йдеться про тероризм, державну зраду чи фінансування війни, саме суд має визначити відповідальність, а не виконавчий орган. Коли особу без вироку суду обмежують у правах, а її активи арештовуються на підставі політичного рішення, це нівелює принцип справедливого процесу.

Це не лише загрожує правам окремих осіб чи компаній — це підриває загальну довіру до державних інститутів, зменшує правову визначеність і створює ризики правового нігілізму. Іноземний інвестор, спостерігаючи за такою практикою, робить висновок: в Україні можна бути обмеженим у правах не за судовим рішенням, а за результатом закритого політичного обговорення. Це формує уявлення про санкції як інструмент не захисту, а потенційного тиску.

До прикладу, в практиці 2023 року низка українських компаній, що не мали жодних публічних зв’язків із країною-агресором, опинилася у санкційних списках. Причиною стало начебто опосередковане співробітництво з контрагентами, які раніше були пов’язані з російським капіталом. У більшості випадків докази таких зв’язків не надавалися публічно, а оскарження в суді не дало результату. Це створює не лише репутаційні, а й пряміекономічні збитків для бізнесу — замороження рахунків, зупинення угод, розірвання партнерств.

Інституційні та процесуальні прогалини

Попри десятиріччя дії Закону «Про санкції», Україна досі не має єдиного, чіткого регламенту застосування санкцій, зокрема порядку підготовки матеріалів, рівнів доказовості, порядку розгляду, строків дії санкцій, а також механізмів перегляду. Відсутність процедурного регулювання дозволяє ухвалювати рішення кулуарно, без оприлюднення підстав і обґрунтувань, а отже — поза рамками прозорого врядування.

На практиці санкційні рішення часто формуються не на базі доказів, а в результаті оперативної інформації, що не проходить верифікації. Через це виникає хибна практика «на випередження»: включення особи до списку без реального аналізу, з перспективою перевірити пізніше. Такий підхід не відповідає принципам юридичної визначеності та належної правової процедури.

Крім того, санкції можуть діяти роками без перегляду, без змін або без оновлення даних. У ЄС санкційні списки переглядаються щонайменше раз на рік. В Україні ж особа може залишатися в списку тривалий час без жодного механізму перегляду або апеляції, що дискримінує її у правах. В окремих випадках фігуранти санкційних списків залишалися в них понад 5 років, попри відсутність активної загрози чи нових фактів. Це порушує принципи пропорційності та обмеженості у часі.

Також гостро стоїть питання доступу до інформації. Відсутність належного обґрунтування та пояснення підстав, за якими особа включена до санкційного списку, унеможливлює ефективне оскарження. Без чіткої мотивації суд не може в повному обсязі оцінити законність дій держави.

Досвід США, ЄС, Канади, Великої Британії: як мають працювати санкції

Порівняльний аналіз свідчить: у державах із розвиненою правовою системою санкції завжди супроводжуються механізмами перегляду, прозорістю процедур і судовим контролем.

У США санкції формуються на основі глибокої міжвідомчої взаємодії. Перед включенням особи до списку OFAC проводиться детальний правовий та фактологічний аналіз. OFAC зобов’язаний публікувати обґрунтовані пояснення, на підставі чого особа внесена до списку. Особа має право подавати заперечення, надати нові докази або подати до суду. Приклади справ — Deripaska v. Mnuchin, Al Haramain Islamic Foundation v. U.S. Department of the Treasury — показують, що навіть у справах національної безпеки суди зберігають контроль за пропорційністю рішень держави.

У ЄС — найжорсткіші механізми перегляду санкційних рішень серед усіх демократичних юрисдикцій. Після рішення у справі Kadi, Європейський суд зобов’язав органи ЄС дотримуватись принципу due process: кожна особа має знати підстави застосування до неї санкцій та мати можливість їх оскаржити. Наразі санкційні списки ЄС публікуються з обґрунтуванням, а фізичні і юридичні особи можуть подавати заяви до Суду ЄС.

Канада запровадила санкції через Magnitsky Act, з механізмами парламентського та судового нагляду. Заявники можуть домагатися перегляду санкцій через цивільне судочинство або через запити до урядових агентств.

Велика Британія після Brexit створила автономний санкційний механізм, у якому рішення базуються на доказах, а процес оскарження визначений у законі про санкції 2018 року. У справі Bank Mellat v. HM Treasury британський суд визнав санкції незаконними через порушення прав особи на захист.

Ризики для інвесторів та українського бізнесу

Українська практика застосування санкцій завдає шкоди інвестиційному клімату. В умовах воєнного стану державі потрібні економічна стійкість, довіра інвесторів і збереження робочих місць. Проте недосконалість законодавства та дискреційне застосування санкцій призводить до відтоку капіталів, згортання бізнесу та зниження податкових надходжень.

Особливо тривожна ситуація в енергетичному секторі: підприємства, що займаються видобутком нафти і газу, підпадають під санкції, що призводить до втрати спецдозволів (стаття 13-7 Кодексу України про надра), зупинки виробництва, звільнення працівників та економічної дестабілізації. Такі дії не лише шкодять економіці, але й викликають недовіру у зовнішніх партнерів та донорів.

Наразі відсутнє публічне дослідження, яке б дало відповідь на запитання: яку користь або шкоду приносять санкції для внутрішнього бізнесу, економіки, бюджету. В умовах, коли український бізнес забезпечує податкові надходження, підтримує ЗСУ, забезпечує зайнятість, держава повинна створити умови для збереження економічного ресурсу, а не обмеження його адміністративними засобами.

Що важливо враховувати інвестору: рекомендації та юридичний компас

Іноземний інвестор, виходячи на український ринок, має врахувати, що крім традиційних ризиків (податкових, фінансових, безпекових), санкційний режим є додатковим полем правової невизначеності. Особливо це стосується галузей, пов’язаних із високим ступенем державного регулювання (нафта і газ, обороний сектор, агроекспорт, банки, інфраструктура).

• Ретельний комплаєнс. Інвестор повинен здійснювати юридичний і фактологічний due diligence не тільки компаній, з якими працює, а й усіх ланцюгів постачання. Важливо перевіряти зв’язки із підсанкційними структурами, в тому числі через бенефіціарів.
• Структурування угод. Варто впроваджувати в договори положення про санкційні застереження, з можливістю дострокового виходу з контракту, застосування арбітражу, визначення юрисдикцій, де виконання договору можливе без обмежень.
• Юридичний супровід. Більшість санкційних конфліктів можна мінімізувати ще на етапі входу на ринок. Залучення українських правників дозволяє адаптувати документообіг, контракти та взаємодію з державними органами до реальних умов.
• Контроль над репутацією. Попадання в будь-який «публічний список» (судовий, санкційний, митний) — це ризик для західного банкінгу. Компанія має впровадити політику швидкого реагування на репутаційні кризи, у тому числі через адвокацію або медіа-комунікацію.
• Вивчення судової практики. Інвестору варто ознайомлюватися з практикою Верховного Суду та господарських судів у сфері санкцій. Це дозволяє оцінити ризики втрати активів, майнових обмежень, прав на інтелектуальну власність.